Автор: Володимир Коскін
Джерело: Портал Українця
30 березня 2007 року

Найприємніша справа на світі, як сказав один маленький хлопчик, — це веселитися. І в дорослих на вагу золота цінуються веселуни, бо це мудреці, які дивляться в корінь. До них належать і карикатуристи. Цей дивний народ водночас піднімає настрій і «наступає» на недоліки, показуючи нам нас самих і навколишній світ із несподіваного дотепного погляду. Карикатуристи як лікарі ставлять діагноз, але не окремій людині, а суспільству. Отже, лікуймося, дорогенькі.

Карикатура — це спосіб думок, це малюнок часу, котрий може створюватися лише розвинутим розумом, адже над собою здатні сміятися духовно здорові й сильні люди.

Саме з таким чоловіком — головним художником журналу «Перець» Олексієм Коханом ми сьогодні зустрічаємось. Олексій Кохан є автором не тільки сили-силенної карикатур, плакатів, поштових марок, ілюстрацій до дитячих книжок, він — один із авторів Державного Герба України. А ще Олексій Кузьмович розробив геральдичну та графічну емблему і прапор такої дотепної установи як державна податкова служба.

Серед інших чеснот фотогенічного Олексія Кохана — співпраця з телебаченням і кінематографом. Але зазвичай, щоб висловити свій світогляд, небагатослівний Кохан (основою прізвища явно є слово «кохання») бере в руку олівець, перо, ручку, фломастер і малює. Слова стають зайвими. Та коли він починає говорити, ти розумієш: його слова наповнені галерною працею веселуна-мудреця з сумними очима.

— Пане Олексію, оскільки Ви людина веселої вдачі (інакше не були б карикатуристом), то запитаю Вас із дещо несподіваного боку. З якою стравою або продуктом Ви б себе порівняли?

— Професія стала стрижнем моєї сутності, тому я, напевно, перець. Причому залежно від настрою і обставин цей перець може бути червоним, зеленим, рожевим, білим, гірким, пекучим, солодким, у вигляді горошку і навіть молотим. Узагалі сатирики і карикатуристи — люди не такі вже й веселі, радше серйозні, навіть іноді похмурі. Коли вони переглядають карикатури, то без будь-якої міміки реагують могильним тоном: «Це смішно, це не смішно, це дуже смішно...»

Отже, зовнішній прояв і почуття гумору далеко не завжди збігаються.

— Я знаю, що Ви не лише карикатурист, а й майстер чудових малюнків для дитячих книжечок.

— Справді, для діточок я намалював зо три десятки книжок, переважно у видавництві «Веселка». Діти веселі, тому люблять яскраво ілюстровані книжки, обов’язково з гумором, щоб вони викликали усмішку, створювали гарний настрій.

— Як щодо серйозних дорослих книжок?

— Я малював ілюстрації для «Історії українського війська»: однострої, прапори, рангові знаки часів Центральної Ради-Директорії, гетьмана Скоропадського, громадянської війни... Відображував Галицьку армію тощо. Це була робота не тільки художня, а й науково-дослідницька, довелося, приміром, методом Шерлока Холмса реконструювати-відновлювати прапор дивізії синьо-жупанників. На поганій фотографії невиразного малюнку (з якоїсь рідкісної книжки) я розгледів зображення ікони Богоматері на прапорі. Знайшов ту ікону, прочитав, що на ній написано, і відновив повністю напис на прапорі та його зображення.

Ще я працюю в художньо-видавничій раді видавництва «Марка України», сам іноді малюю поштові конверти і марки. Марка мені подобається змалечку, це світ на маленькому клаптику паперу.

Проте найбільшим моїм захопленням є геральдика. Я — член Українського геральдичного товариства, час від часу друкую в часописі «Знак» наукові статті про герби, прапори, про їхні нові розробки, термінологію.

Мені пощастило бути одним зі співавторів малого Державного Герба України, який був офіційно затверджений 1992 року. Конкурс із його створення був «запущений» саме перед розпадом Радянського Союзу, тобто влітку 1991-го. Підсумки підбивались восени (після заколоту так званого «ГКЧП» і гуркоту танків у Москві). Після тріумфального референдуму 1 грудня щодо незалежності України фіналісти конкурсу зібралися в кабінеті Леся Танюка, тодішнього голови Комісії з питань культури і духовності ВР, й розпочалась завершальна робота над проектом Державного Герба. В ній взяли участь голова Геральдичного товариства архітектор Андрій Гречило, художник-графік Іван Турецький (обидва львів’яни) і я.

Оскільки ми були добре підготовлені фахово, то проект зробили за три доби. Нічого не висмоктували з пальця, а використали попередні здобутки. За основу взяли малюнок тризуба в оточенні оливкового вінка, який розробив академік Василь Кричевський для герба Української Народної Республіки. Ми той тризуб трохи переробили, «загнали» в математичну формулу золотого перетину і «поклали» на геральдичний щит, яких напрацювали з десяток варіантів.

Цікаво, що тризуб — це особовий знак князя Володимира Великого, його карбували на золотих і срібних монетах Х ст. Проте в чому полягала проблема? Якби демократи поставили на голосування у Верховній Раді герб УНР, котрий створив Василь Кричевський, то цей герб ніколи не пройшов би. На запитання: «Це петлюрівський герб?», довелось би відповідати: «Петлюрівський». А тоді була сильною так звана «група 239», яка домінувала у парламенті України, тобто колишні члени КПРС ніколи б не проголосували за «петлюрівський» герб.

Отже, на запитання: «Це новий герб?» можна було відповідати: «Новий, але враховані історичні традиції». Після жорстких баталій у Верховній Раді цей герб був таки схвалений.

— Йдеться про малий Державний герб. А якою є доля великого?

— У конкурсі дев’яносто шостого року на кращий ескіз великого Державного Герба я також брав участь. Нова Конституція України в двадцятій статті передбачала створення великого Державного Герба — з урахуванням малого Державного Герба і герба Війська Запорізького. За цією концепцією я його і розробляв. В обох турах отримав премії. Фіналістом першого туру став, крім мене, ще Олександр Івахненко (Царство йому Небесне). Другий тур був вже закритий, до нього спеціально запросили ще трьох відомих художників.

Підсумок цієї справи нульовий, адже перспектив затвердження великого герба не було. По-перше, не вистачило б голосів демократів у Верховній Раді, по-друге, функціонально він і не такий вже потрібний. У світі не багато країн мають великий герб, це як правило монархічні держави, у яких поняття державного герба взагалі нема, є королівський герб: британський, шведський, нідерландський, бельгійський… Держави з республіканським устроєм – серед них такі потужні держави з федеральним устроєм як Росія, США, Німеччина, Франція – не мають великого герба. І нічого, живуть нормально. Великий герб є атрибутом найвищої влади – Верховної Ради, секретаріату Президента, Кабінету міністрів, Верховного Суду, обласних адміністрації. Ну, почепимо ми його на будинки поважних інституцій, а в повсякденному житті нічого не зміниться: на печатках, на прапорах, на вивісках установ залишиться малий герб.

— То навіщо в Конституції щодо цього “город городили”?

— Напевно, ліві партії голосували за двадцяту статтю, сподіваючись, що у великому гербі вони відіграються. Комуністи думали, що там буде серп, молот, стрічка з написом “Пролетарі всіх країн, єднайтеся”, будьонівки тощо. Але ніхто вже на це не піде, час змінився, повороту назад не може бути.

— Точаться дискусії на тему, чи потрібні герби нашим селам і містечкам, якщо там нема доріг і освітлення. Що Ви думаєте з цього приводу?

— Я за те, щоб села мали дороги, освітлення і герби. Тоталітарний режим спочатку знищив геральдику, потім заходився нищити назви вулиць, міст і сіл. Це все одно, що знищити у людини ім’я, вона стає безрідним Іваном, який не знає своїх предків, свого коріння, втрачає елементарну культуру. Герб — це код родоводу, його духу і характеру. Герб — фрагмент генотипу нації. Ось чому потрібно відроджувати герби, прапори. Якщо неможливо відродити або герба раніше взагалі не було, треба створювати новий на основі традицій. Адже у нас є села, яким тисяча і більше років.

Художник Микола Юхта, що живе у селищі Велика Димерка, розробив герби і прапори для всіх сіл і селищ Броварського району. Я допомагав йому історичними і культурологічними матеріалами, консультаціями. Броварська райадміністрація видала книжечку, присвячену цій символіці, в ній добре подані всі герби і прапори, описи сіл. До цього долучився Володимир Гузій — місцевий краєзнавець, котрий написав книгу про історію всіх сіл, селищ і хуторів Броварського району, ця книга нам допомогла в роботі над гербами.

Особисто мені довелось створити герб і прапор міста Тетієва. В основу цієї символіки покладено події сивої давнини, коли наші предки розгромили половецького хана Тетія. На гербі зображено давньоруську фортецю з відчиненою брамою як знак гостинності, а внизу лежить знак влади переможеного хана. От вам історія, слава і пам’ять.

— Карикатуристи часто подаються в мультиплікатори. Чи не минули Ви цієї стезі?

— Мультфільмами я не займався, натомість намалював чимало дитячих діафільмів на студії «Укркінохроніка», вони були популярні в 70-80-ті роки. Окрім казок, це були літературні твори, наприклад, «Гуси-лебеді летять» Стельмаха, «Людина і зброя» Олеся Гончара.

Згодом мене «втягнули» телебачення і кінематограф. У телепрограмі «Сатиричний об’єктив» я малював карикатури, іноді навіть знімався: в передачі, присвяченій 150-річчю Глібова, малював прямо в кадрі ілюстрації до його афоризмів. Якось допомагав відомому грузинському поетові, драматургу Гурамові Петріашвілі знімати фільм про українську мову (за сприяння товариства «Просвіта»). Там теж довелось в кадрі терпляче малювати по кілька дублів.

— А чи є у такої зайнятої людини як Ви хобі?

— Є, це іноземні мови і музика. Ще в дошкільному дитинстві я з захопленням прислухався до різних мов. В художній школі спочатку вивчав німецьку, а в дев’ятому класі перейшов у паралельну англійську групу. Йшло як по маслу. Та якось до мені підійшов однокласник і крізь зуби сказав: “Ще одну п’ятірку отримаєш і будемо тобі бити морду”. Коли ж я почав під час контрольних писати шпаргалки для всього класу і різко піднялася успішність з англійської мови, хлопці зрозуміли, що бити мені морду зовсім не вигідно. Був такий курйоз: я встиг всім варіантам написати шпаргалки, а сам взявся за контрольну за пару хвилин перед дзвоником, — всі отримали “п’ятірки”, а я отримав “четвірку”.

— На яких мовах Ви більш-менш спроможні поспілкуватися?

— Досконально, на жаль, я так і не вивчив жодної мови, але так-сяк можу поспілкуватись з британцем, німцем, поляком, словаком. Зі словником можу з багатьох мов доволі оперативно перекласти. Знаю грузинський алфавіт, арабський…

— А звідки взявся музичний хист?

— Напевно, від мами, яка колись закінчила музичне училище по класу композиції. Музика з мене спонтанно час від часу “вискакує”: я написав два десятки пісень “під ключ”, тобто з текстами., серед них “Гімн аргонавтів” латиною. В художній школі і в художньому інституті я вчився разом із Валерієм Вітером, якого всі знають по ансамблю “Кобза”, ми часто розважали публіку на вечорах: Вітер співав, а я підспівував і акомпанував на гітарі. Одного разу трапився курйоз з контрабасом. З Чехословаччини приїхала делегація, відбулась зустріч у кафе з бурхливим банкетом, виникла необхідність імпровізованого концерту, але нема кому було грати на контрабасі. Кинули жереб — випало мені. Я не знав, як до інструменту підступитись, але нічого, по ходу концерту призвичаївся. Потім всі хлопці сміялися, що все вдало пройшло, я навіть, як в американських фільмах, крутив контрабас навколо осі під час гри, розважав публіку.

Активна практика в самодіяльному інститутському оркестрі потім дала мені змогу під час армійської служби в Забайкальї навіть заробляти гроші у вихідні дні в Будинку офіцерів. Землякам-українцям було дуже приємно зі сцени чути рідні пісні. А ще ми їздили з шефськими концертами по бурятських селах, буряти з задоволенням слухали українську екзотику. Все це я згадую, звісно, тому, що яскраві враження є хлібом карикатуриста.

— Чи навчають на карикатуристів?

— Спроби навчати на карикатуристів були в різних країнах, але вони провалились. Як можна штучно виховати й поєднати в одній особі почуття гумору, сатири і гротеску, які б ще втілювались у малюнках? Це — дар від Бога, тому серед карикатуристів багато людей різних професій. Карикатурист Валерій Чмирьов колись працював у міліції, тепер працює в банку економістом, Аркадій Бордуніс був авіатором, Віктор Кудін і Олег Смаль — архітектори, Олександр Євтушенко — музичний журналіст. Отже, з-поміж карикатуристів є люди різних професій.

Так, це — складна робота. Хтось може сказати: «Та карикатурку будь-хто намалює». Звісно, можна намалювати великий ніс або рот без зубів, але це — не карикатура, а потворність. Карикатура — глибокий роздум над проблемою. Карикатурист — це в одній особі сценарист, постановник, оператор, костюмер і виконавець головної ролі.

— Бути карикатуристом певною мірою небезпечно. Ви наражались на погрози і образи?

— Ображаються на карикатуристів і навіть їм погрожують, як правило, ті, в кого бракує почуття гумору. Мене Бог милував. Та вистачає людей, які хотіли б карикатуриста купити, особливо перед виборами. До нас у редакцію «Перця» приходили такі й обіцяли золоті гори, але ми не спокушаємось на ці обіцянки і дотримуємось стрижневого принципу: треба показувати життя таким, як воно є. Карикатура — це збільшувальне дзеркало, і глядач сам розбереться і зробить незаангажовані висновки: хто поганий, хто хороший.

— Дивлячись на зосереджено-стурбовані похмурі обличчя українців, виникає відчуття, що вони поступово розучуються сміятися. Можливо, стався якийсь збій в гумористичному погляді на життя у нашої нації? Може, раніше ми сміялись більше і щиріше?

— Я гадаю, що українці не перестали сміятися і не втратили почуття гумору. Вони як були оптимістами, так і залишаються ними. Звичайно, часи нині важкі, не відомо, коли настануть кращі, але ми зберігаємо ментальність життєрадісних людей. Згадаймо, які катастрофи пережила наша нація. І журнал «Перець» зазнавав таких втрат і ударів, від яких, здавалось, ніколи вже не засмієшся. Після заснування 1922 року вийшло лише два номери — надто вакханальні часи були. З 1927-го видання почало виходити більш-менш регулярно, але в 1934 році, коли почалися жахливі репресії й всіх перчан пересаджали, розстріляли, не було кому випускати журнал. Столиця з Харкова переїхала до Києва, а з гумористів ніхто не переїхав,— журнал не виходив до 1941 року. Потім почав знову виходити, з’явились люди, які навіть в найпохмуріші небезпечні часи не втрачали почуття гумору. Той же Остап Вишня. Скільки він провів років у таборах, а після повернення із заслання активно розпочав роботу: і в «Перці», й взагалі в літературі, написав чимало гумористичних речей.

Гумор знищити неможливо. Чим важчі, складніші часи, тим для карикатуриста більше роботи, тим більше приводів для сміху і висміювання. Як не дивно, саме в часи Великої Вітчизняної війни народилася величезна кількість яскравих анекдотів, веселих історій і байок.

До речі, «Перець» в 2007 році святкуватиме 85-річчя, так що посміємось. Ми, перчани, пережили соціалізм, постперебудову, отже, доживемо до справжньої незалежності.

— Кожна епоха породжує свої теми. За радянських часів карикатуристи розвінчували бюрократію, ледарів і п’яниць, процвітала політична карикатура, котра таврувала капіталізм-імперіалізм. У період перебудови і постбудови генеральними темами стали вибрики нової демократії, псевдоринкові відносини, «новые русские». Які нині є коронні теми?

— Теми не змінилися, а їхній спектр завдяки свободі став значно ширший. У радянські часи через тотальний контроль над суспільством журнал «Перець» був надзвичайно популярний, це була віддушина, люди між рядками і в малюнках впізнавали якогось свого начальника-дурисвіта, бачили інші негативи. Це, власне, владі допомагало іноді очищуватися від корумпованих чиновників, нездар і крадіїв...

— Тобто частка правди була більшою, ніж в інших виданнях.

— Безперечно. Хоча за «Перцем» наглядало ЦК КПУ, але все ж була більша можливість донести до людей правду у вигляді смішних малюнків, які розтлумачували ситуацію, що існувала в країні.

Цензура тоді, звісно, дошкуляла, приміром, політичний плакат, який друкував «Політвидав», треба було обов’язково носити в ЦК на затвердження. Це робив редактор, не художник, він чекав-стояв під дверима кабінету. Плакат виносили і казали: «Так» або «Ні». Відмови ніяк не пояснювали. А от стосовно «Перцю» ситуація була своєрідна. Тодішній багаторічний редактор Федір Маківчук, до речі, цікавий письменник і чудова людина, примудрявся якось домовлятися з ЦК, йому була повна довіра, з номерами не доводилось бігати до цензури. Хоча чомусь доводилось робити аж п’ять дублів макету журналу. Мабуть, для різних інстанцій, які потім вивчали український гумор під мікроскопом. Звісно, що в голові у кожного фейлетоніста і художника сидів внутрішній цензор, котрий підказував, що піде, а що — ні. Було зрозуміло: надто критичний матеріал вийде всім боком, а редактора виженуть.

— Чи повна свобода не зіграла злу «штуку» з творчістю і популярністю гумористів і сатириків?

— Зрозуміло, що коли люди в побуті можуть вільно зубоскалити-жартувати, мають можливість купувати в кіосках брошурки з анекдотами і карикатурами, то в них далеко не завжди доходять руки до солідних гумористичних видань. З огляду на творчий аспект, гадаю, що свобода не зіграла злу «штуку» з тими, хто притримується об’єктивної точки зору на життя і показує його як у дзеркалі. Інша річ, коли якесь видання працює на певну політичну силу чи багатого дядька, то, звичайно, від конкурентів за тенденційність можна потиличника заробити, починаються різні неприємності й судові позови.

Особисто я працюю над темами, які мені близькі. Силувати себе за гроші або бути карикатуристом-кілером я категорично не хочу. Життя підносить безліч тем, і вони вічні. У колишнього головного художника «Перцю» Валерія Зелінського були теки, на яких було написано: «Бюрократи», «П’яниці» «Хабарники», «Лобуряки», «Прогульники», «Злодії» тощо. Нічого нового під місяцем немає. Негативні явища, мабуть, нешвидко зникнуть. Хоча змінився політичний устрій держави, міняються соціальні стосунки між людьми, але людська сутність лишається, і мені як карикатуристові хочеться, щоб вона була більш світлою і доброю.